Сергій Осачук у інтерв’ю для головної газети Люксембурга: «Це війна на знищення»
Сергій Осачук – начальник Чернівецької обласної державної адміністрації, поки «живе у безпечному краї», але його прогнози похмурі.
Сергій Осачук вже кілька разів виступав на німецькому телебаченні. Це аж ніяк не дивно, адже він ідеально розмовляє німецькою, був почесним консулом Австрії. І він може влучно описати стан справ у своїй країні – «цю комунікацію із Західною Європою» він розуміє, як одне із своїх ключових завдань, але й також як виклик. Передусім його проникливе порівняння на одному з ток-шоу всередині березня привернуло увагу: «У Європі палає будинок, а коли горить будинок, то не викликають клінінгову службу, щоб все гарненько поприбирати, а викликають пожежників».
Ми зустрічаємося з 50-літнім політиком в його кабінеті у Чернівцях. Він приязний, виглядає спокійно, майже розслаблено. Проте його слова звучать дуже серйозно.
Пане Осачук, дозвольте розпочати з одного особистого питання. Як справи у вас і людей з вашого оточення у цей час?
Сергій Осачук: Ми відчуваємо надзвичайну відповідальність, я особисто тим більше, що перебуваю на керівній посаді, яку займаю в області. І я розумію, що для моєї країни, для нашої батьківщини України – це найбільш кризова ситуація, яку можна собі тільки уявити. Кризова ситуація вимагає найвищого рівня кризового менеджменту і суспільної мобілізації, зосередження усіх зусиль. А ми, до того ж, маємо ще один великий виклик – так комунікувати з сусідами, друзями, партнерам у Західній Європі про це, щоб нас сприймали як частину Європи і були готові підтримати нас у цій боротьбі.
А як справи у вас на південному заході України зараз?
У нас безпечний край. Нас жодного разу не обстріляли російські війська. Ми належимо до тих небагатьох, насправді двох чи трьох областей України, де не було жодного ракетного обстрілу. Наша Чернівецька область, яка має історичну назву Буковина, – це великий виняток протягом цих 44 днів, де люди вдень і вночі не мають такого великого страху, як в інших регіонах України.
Тому до нас приїжджає так багато людей. Ми приймаємо дуже багато внутрішньо переміщених осіб, і щодня прибувають нові. Тому я можу сказати, що ми відчуваємо те, що й вся Україна. Наші чоловіки й жінки воюють у армійських частинах, вони разом з нашими військами там, де йдуть бої. У нас є велетенська армія волонтерів, які щодня в дорозі й докладають максимальних зусиль, щоб допомогти людям у скрутному становищі. Але це змішані почуття. Ми особисто не пережили весь трагізм цієї війни. Ми знаємо про це лише з розповідей та новин.
Чи можете ви допомогти нам уявити кількість осіб, які прибувають, і тих, якими ви вже опікуєтеся. Скільки жителів має місто і наскільки великими є ті групи, які прибувають?
Чернівці за українськими мірками – це невелике місто з 250 000 жителями. Перед війною в області проживало 900 000 мешканців. Ми перебуваємо у безпосередній близькості до Румунії, а отже, до кордону з Європейським Союзом. У перші дні й тижні через нашу область, через цей кордон до ЄС втікали сотні тисяч біженців. У нас залишилися 74 000 внутрішньо переміщених осіб, серед яких 23 000 дітей.
І ви кажете, що їх стає більше.
Так, вчора додалося ще 500, за кілька хвилин до нас прибуває ще один потяг зі Сходу, з Донецької області з 600 біженцями. Дуже багато приїжджають на власних авто, як організованими групами, так і самостійно. Їдуть просто туди, де виглядає відносно спокійно, і тому ми надаємо цим людям захист і допомогу.
Як ви це організовуєте?
У нас є служба, яка працює 24 години на добу, з численними телефонними контактами, ми відповідаємо на всі дзвінки. Тобто у нас є координаційний штаб, і ми організовуємо свої ресурси: де є вільні ліжка і скільки, не лише у місті, але й в громадах області. Ми спрямовуємо туди людей, щоб вони могли отримати притулок. Так само забезпечуємо усім необхідним. Ми створили декілька опорних пунктів на волонтерській основі, де люди можуть безкоштовно отримати як продукти харчування, так і одяг, все найнеобхідніше і більш-менш влаштувати тут своє життя.
Ви кажете, що у вас в області спокійно. А як ви опишете нинішню ситуацію в регіонах, де йдуть бої?
Це всім добре відомо, весь світ уважно за цим спостерігає, а ми не лише спостерігаємо. Ми мусимо готуватися. І цим займаються наші Збройні Сили України. Цим займається наше військове командування. Ми готуємося до наступного великого наступу російських військ на Донбасі: Донецьк, Луганськ, Маріуполь, це місто на півдні України, навколо якого точаться бої. Там ми чекаємо на дуже сильні бої, на військові наступи Росії. Найвища концентрація наших військ задіяна саме там – на Сході та Півдні.
Як ви гадаєте, чи можливо зупинити Росію? Або переконати просто не продовжувати такі дії?
Ні, у мене немає такого відчуття, ні коли бачу війську активність, ні коли ми слухаємо, що кажуть представники Росії, починаючи з самого Путіна, його міністра зовнішніх справ, і всі ті, хто отримує від нього доручення виступати публічно. І також коли бачимо російську програму в офіційних ЗМІ. Там написано чорним по білому: знищення України, руйнація української держави, ліквідація української держави та української нації – ось першочергова, найважливіша мета Росії.
Ми відчуваємо це впродовж 44 днів. Це справжня війна на знищення. Це не військова операція, де силами міряються армії, хто розумніший і швидший, хто має кращу зброю. Ні, це війна на знищення проти цілого народу. Наші спільні зусилля, спільні сили усього вільного демократичного світу – це єдина гарантія, що Україна зможе вистояти у цій боротьбі.
Це ви влучно сформулювали. Що можуть, що повинні робити такі країни, як Люксембург за межами України, за межами Росії?
Люксембург демонструє, на чиєму він боці. За це я хочу дуже подякувати, я читав також вашу газету, статті, які я там побачив, написані сміливо і заслуговують на похвалу. Розмір і сила країни, її військова потужність – це все не основне. Сьогодні важливо всім зайняти чітку позицію. Я дякую Люксембургу за це і хочу сказати, що це мають робити не лише громадяни, суспільство, але й політичне керівництво, відповідальність політиків має сьогодні доленосне й вирішальне значення.
І також всередині Європейського Союзу дуже важливо, щоб цей настрій, голос кожного окремо був озвучений настільки, щоб спільні рішення справді ефективно і потужно вражали агресора. Звичайно, що ті держави, які мають велику військову потужність, велику економічну потужність, у першу чергу повинні допомогти Україні через моральний, через гуманістичний обов’язок.
Потрібно чітко сказати: тут вбивають сучасних, освічених європейців, вбивають найбрутальнішим чином. І тут не може бути жодних відмовок. Необхідно допомагати. Ефективно за допомогою зброї, санкцій, солідарності, солідарній позиції. Адже весь світ дивиться. Або вже побачив. Ми боремося не за якесь право. Ми боремося за право на гідне людське життя на цій планеті. Ми нічого більше не вимагаємо. Ніхто немає права забирати наше життя або вирішувати, чи маємо ми право жити вільно, чи в рабстві.
Чи вважаєте ви, що санкції настільки відчутно вражають Росію, що це має вплив?
У далекій перспективі це буде відчутно і дуже боляче для Росії. Без сумнівів. Але у нас немає цього часу. Бо кожного дня гинуть наші люди, і нас стає все менше. Гинуть діти, жінки, цивільні різного віку. І ми не можемо витримувати цю спільну стратегічну гру. Санкції слід було починати ще рік тому, а не тільки тримати їх як погрозу перед носом у Путіна. Ні, зараз занадто пізно. 44 дні війни на знищення слід записати на рахунок також тих політиків, які вагалися чітко сказати Путіну, що це все серйозно. Слабкість провокує, це така людська мудрість. І таким чином також спровокували Путіна напасти на Україну і ввести війська. Гадаю, він розраховував на те, що Захід, НАТО залишать Україну напризволяще.
Але потрібно бути дуже обережним з поняттями. Люди в Європі жодним чином не боягузи. Ні, у них цілком природне людське почуття, яке має назву страх. Страх – це людське почуття для самозбереження. Навіщо мені це робити, якщо я наражаю себе таким чином на небезпеку?
Але у політиків не має права на такий страх. У простих звичайних людей – так. Але політики повинні демонструвати відвагу, демонструвати краще розуміння міжнародної політичної арени та її гравців і вміти аналізувати. Якщо ми не втримаємо Україну, то Путін стане домінантою настільки, що це зробить неможливим мирне співіснування європейських народів у наступні десятиріччя. Це загроза ніби серйозна хвороба на тілі Європи. Її потрібно видалити і, на превеликий жаль, за допомогою хірургічних інструментів.
