Історія села Зелена
Легенда походження
Заплелася в черешні і клени,
Випромінюєш ласку й тепло,
Я любуюсь тобою, Зелена,
Наче з казки, чарівне село.
Моє село і справді мальовниче і казкове. В міжріччі Дністра і Прута на річці Зеленча, яка бере початок із 3 джерел, за 20 км від райцентру, за 4 км від залізничної станції Медвежа, розкинулось моє рідне село.
Розповідають, що давним - давно навколо шуміли похмурі ліси. Тільки там, де зараз село, була безліса долина. Срібним ремінцем перерізував її співучий струмок. А вздовж струмка тягнувся шлях, яким їздили чумаки за крамом до моря.
Відомо: чумакування було промислом тяжким і небезпечним через хвороби, війни, безхліб'я, безводдя у дорозі. Тому чумаки, як до рідного дому, завертали на зелену долину спочити, попасти і напоїти воли, запастись пахучим сіном, а у навколишніх лісах самим добре поживитись дичиною, ягодами, грибами. Далеко навкруги славилась зелена долина серед чумаків своєю природною гостинністю.
- Де ви волів своїх пасли, що вони не голодні ?
- На зеленій долині...
- А сіно, що на возах, теж звідти ?
- Еге ж, з зеленої... Кращого місця, як вона, немає ніде: справжній тобі рай і для людей і для худоби...
Довго гомонів чумацький шлях її доброю славою. Облюбував собі це місце один чумак - наймит, якого тяжкі злидні змушували заробляти гроші, ходячи із господарськими валками. Поселився тут і незабаром до нього приєдналися інші.
Перші поселенці пишалися своєю зеленою долиною і з гордістю говорили про неї коротко: "Наша Зелена". Ця горда і коротка назва закріпилася у майбутньому і за селом, яке виникло тут.
Із археологічних розкопок та досліджень Євгена Григоровича Луцишива
«Топонимика Бессарабии в процессе ее заселения » ми дізнаємось, що на
околицях села було знайдено рештки трипільської культури, доби раннього
заліза, черняхівської культури. Отже поселенці тут з'явилися ще у сиву давнину.
В історичній довідці записано, що село було засноване ще у 15 ст. У 1600р. молдавський воєвода Михай Ватожуя, якого румуни називали ще Цар Руминский, прозваний потомками Витязул ( Хоробрий ), нападає на Молдавію. Під час цього походу село Зеленія згоріло дотла і було відбудовано через 100 років.
Про ці події ми дізнаємося від Олександра Карпенка «Топонімія східних районів Чернівецької області». Він вказує, що село вперше у писемних джерелах згадується 2 квітня1605р., а також 1783р. У 1807р. село згадане без назви, як «кишла», тобто місце стоянки турецьких військ. Під час панування турків було створено рукотворний горб „ Гольма ", турецька гребля, чишма та турецька криниця, про яку є багато легенд.
В одній легенді розповідається, що в неділю всі люди одяглися по святковому, запросили із сусідніх сіл священиків, взяли корогви, хрести. святі книги і вирушили до криниці. Біля криниці провели літургію і коли всі проспівали "Отче наш" то із криниці почули слова "Взяли все, але не взяли віника ". Віника, мабуть, щоб змітати скарби.
В другій легенді розповідається про те, що два сміливці з нашого села вирішили самі взяти турецький скарб. Вони чули від старожилів, що рівно опівночі на Пасху всі клади відкриваються. Отож взявши шворку, мішки вони вирушили в путь. Коли прийшли, то в криниці води не було. Рівно опівночі в криниці відкрилися два камені, ніби дверцята. Один із них вирішив спуститися на мотузці у криницю. І коли він спустився, то побачив, що від дверцят у криниці був ніби тунель, підземний хід. Коли він зайшов у підземний хід, дверцята за ним закрилися і з усіх сторін, з-поміж каменів хлинула вода, наповнивши криницю до верха. Другий, який був на верху побіг додому і довгий час нікому про це не розповідав.
А після Великої Вітчизняної війни голова колгоспу Коваль Василь Опанасович дав наказ почистити всі криниці навколо села. Підійшла черга і до турецької криниці. Коли пожежна машина вибрала воду, то чоловіки спустилися в криницю. Дно було твердим. Коли лопатами почали копати, то наткнулися на великий камінь - плиту. Але раптом вони почули страшенний гул, а через кілька хвилин почав лити на них дощ. Зі страху чоловіки швидко вибралися на верх. Мокрі вони не могли прийти до тями. На верху стояла страшенна спека і ніякого дощу не було.
Пам'ятають люди села і залишки турецького кладовища та церкви. Про них є також дуже цікаві легенди. Навіть у селі залишилися жити нащадки турків - це родина Пероганів.
Балацький Григорій Васильович розповідав, що його прадід Балацький Єфтеній утік від жорстокого пана Жорета з с.Онути, Заставнівського району, привізши з собою 8 дітей, тоді в селі уже було 4 хати. Один із внуків Єфтенія 1831 р.н. брав в оренду у пані Марії Степанівни Яманді землю 306 десятин по 100 рублів за десятину у 1918 р.
Історичний нарис
У музеї є ще документ на купівлю землі Василем Андрійчуком у пані Марії Ріго-Яманді. Марія і Амандійка - дочки пана Плясецького. Марія вийшла заміж, жила в Кишиневі і носила прізвище Piro. Вона продала землю і побудувала електростанцію у Кишиневі. А друга дочка Амандійка вийшла заміж за полковника Штефана Лукіна і жила у Петрограді. Другий документ на продаж землі підписаний Лукіна. Гроші за оренду землі (по 50 коп. за десятину ) Іван Миколайович Балацький 1831 р.н. возив у Петроград три рази на рік.
27 березня 1944 року Чернівецьку область і наш район звільняла 133 Смоленська Стрілкова дивізія.
Із нашого села на війну пішло - 360 чоловік, повернулося - 166 чоловік, загинуло - 115 чоловік, пропало безвісті - 33 чоловіки, померло вдома ветеранів - 95 чоловік, вдів - 30, інвалідів - 13 чоловік, трудівників тилу Великої Вітчизняної війни - 23, учасників бойових дій -12 чоловік.
Людина - творець своєї долі, свого щастя. Саме так можна сказати про Чебана Онисія Ілліча. В нього поруч із військовими нагородами красувався Орден Трудового Червоного Прапора та значок Переможець соціалістичних змагань шостої п»ятирічки.
Пригадував ветеран ті жахливі події 19 жовтня 1944 року. Військова частина, в якій служив Онисій Ілліч, потрапила в оточення.Солдати стояли на смерть.Та невдовзі, стятий ворожею кулею, впав Онисій Ілліч на полі бою.Страшна звістка полетіла в рідне село до матері.
А він вижив. Бажання вижити перемогло. У маленькому латвійському селі його підібрали люди і допомогли переправити в госпіталь.
Зажили рани, знову далекий шлях до Берліну. Знову поранення і знову страшна звістка краяла серце матері. А він живий. Повернувся в рідне село в 1947 році.
З кожним роком все менше і менше стає свідків тих жахливих подій.
В цих альбомах записані спогади учасників Великої Вітчизняної війни. А також, наша пошукова група музею зібрала матеріали про вчителів прирівняних до учасників Великої Вітчизняної війни.
Коментарі:
Ваш коментар може бути першим :)
