ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНІ ТА СУСПІЛЬНО-РЕЛІГІЙНІ ВІДНОСИНИ В УМОВАХ ВІЙНИ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ
Державно-церковні та суспільно-релігійні відносин в Україні постійно перебувають у полі зору фахівців Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) і вивчаються у контексті зміцнення національної безпеки та захисту національних інтересів держави.
Результати досліджень оприлюднюються, також і в аналітичних доповідях НІСД. Попередня окрема доповідь з цієї тематики вийшла друком у 2011 р. [1]. У виданні висвітлювалися актуальні на той час проблеми державно-церковних і суспільно-релігійних відносин, зокрема йшлося про:
- нав’язування пріоритету УПЦ МП;
- сервілізм владних структур щодо певних релігійних організацій;
- загрози національній безпеці Української держави через неправомірну політику органів центральної влади та органів місцевого самоврядування щодо УПЦ МП;
- потребу й можливості конституювання Української Помісної Православної Церкви;
- необхідність запровадження Служби військових капеланів у Воєнній організації України;
- механізми та способи здійснення у Збройних Силах та інших військових формуваннях України гуманітарної політики, яка відповідала би стандартам НАТО у Збройних Силах та інших військових формуваннях України, створених згідно з Конституцією України та Законом України «Про оборону України»;
- розгортання харитативної діяльності релігійних організацій;
- організацію цивілізованої взаємодії світської системи освіти з релігійними закладами освіти;
- можливості та механізми співпраці Української держави, церков і деномінацій у сфері збереження й примноження українських культурних цінностей тощо.
Окремі з цих проблем протягом останніх 12 років уже розв’язані на рівні державної політики, але деякі з них усе ще потрібно вирішувати. Адже за останнє десятиліття суттєвих кількісних і якісних змін зазнала не тільки конфесійна мапа України.
Найголовніше – докорінно змінився фундаментальний буттєвий контекст. Держава в центрі Європи, миролюбна Україна, котра вперше у світовій історії добровільно відмовилася від третього за потужністю ядерного арсеналу, перетворилася на епіцентр варварської загарбницької війни Росії проти України.
Жорстокість, неповага російських окупантів до всіх людських цінностей сягнули небачених меж, тим паче нині, у ХХІ ст. Московія роз’язала екзистенційну війну проти всього українства, відкрито заявляючи світові, що метою цієї війни є знищення Української держави та українців як нації. Проголосивши своєю метою «денаціоналізацію» України, сучасний російський державно-політичний істеблішмент хоче довершити геноцид Українського народу, який підступно здійснювався комуністичним імперським режимом часів СРСР.
Дев’ять років війни істотно вплинули на всі сфери нашого політичного та суспільного життя. Частина території Української держави на півдні та сході тимчасово окуповані РФ. Національна економіка зазнала серйозних втрат. Багато населених пунктів та інфраструктурних об’єктів повністю зруйновані ворогом. Довкіллю України завдано катастрофічних збитків. Внутрішня міграція, релокація бізнесу, міжнародна гуманітарна, фінансова, військово-технічна підтримка стали базовими маркерами поточного розвитку України, а євроатлантична та європейська інтеграція – безальтернативним зовнішньополітичним курсом.
Російсько-українська війна, безперечно, вплинула й на релігійно-церковне середовище країни. З одного боку, відбулися справді знакові події – об’єднання православних церков Київської традиції, отримання об’єднаною церквою (ПЦУ) Томосу про автокефалію від Вселенського патріарха Варфоломія І. З іншого боку, кардинальне переформатування православної мережі супроводжується загостренням агресії з боку УПЦ МП, а політика щодо унеможливлення діяльності Московського патріархату в Україні наштовхується не лише на спротив УПЦ МП, а й на внутрішній спротив певних суб’єктів владних повноважень, як в органах державної влади, так і в органах місцевого самоврядування, навіть у правоохоронних органах. Стає зрозуміло, що проблема помісності Українського православ’я належить до розряду не просто суспільно вагомих, а фундаментальних щодо захисту національних інтересів та зміцнення національної безпеки, яка безпосередньо впливає на незалежність і суверенітет України.
На тимчасово окупованих РФ українських територіях посилюється терор і дискримінація на ґрунті свободи совісті та свободи релігії. Знищуються та переслідуються всі релігійні організації різної конфесійної приналежності, позиція котрих не суголосна ідеологічним наративами московських окупантів.
Автори аналітичної доповіді ставлять за мету схарактеризувати специфіку державно-церковних і суспільно-релігійних процесів в умовах повномасштабної воєнної агресії Росії проти України, проаналізувати основні тенденції нинішнього розвитку державно-церковних і суспільно-релігійних відносин та запропонувати дієві інструменти щодо реалізації державної політики у сфері свободи совісті та свободи релігії задля зміцнення національної безпеки та захисту національних інтересів Української держави.
