A A A K K K
для людей із порушенням зору
Лівинецька сільська територіальна громада
Чернівецька область, Дністровський район

Видатні люди села.

Дата: 26.01.2021 12:46
Кількість переглядів: 789

Династії ковалів. Найстаршим із ковальського роду села вважають Рябчика Артемія Семеновича, 1910 року народження .Говорять, що ковальської майстерності навчався у якогось Бориса, бо звідки він , якого він роду, ніхто не знав. Його кузня стояла на краю села ( на даний час це центр села, автобусна зупинка).Хлопчики зранку до самого вечора бігали навколо кузні , заглядаючи на вправну роботу коваля. Батьки Артемія Семеновича були заможними , працьовитими. Тримали худобу, коней, мали п'ятнадцять десятин поля. Свого коваля саме їм і не вистачало.

Тому , на подвір’ї  свого господарства батько будує кузню своєму синові. Женившись, Артемій Семенович перебудував, переобладнав своє робоче місце. Це був великий за довжиною сарай, який містив у собі кузню і магазин, де Артемій продавав зроблені самотужки сапи, кочерги, плуги, тощо. Золоті руки принесли славу Артемію. Та почалась Велика вітчизняна війна. Його демобілізують на фронт. Перше поранення. Відпустка додому. Скільки було радості дружині, його трьом дітям з його поверненням. До хати збіглися люди з села, з навколишніх сіл, їм бракувало коваля. Всією громадою вони йшли до сільради з проханням залишити його для села. Не вдалося. Артемій повернувся на  фронт і більше його ніхто не бачив. Загинув Артемій Семенович на фронті, залишивши по собі своїх учнів, яких ще до війни навчав ковальській справі. 
Серед них Гермак Тимофій Ісайович. Народився 8 квітня 1917 року. Родом із багатодітної сімї. Навчався в Румунській школі. Після її закінчення пішов працювати. Спочатку трактористом, а потім вирішив вчитися ковальського мистецтва. Обладнав власну кузню. Ковадло привіз із Румунії, яке й досі знаходиться у майстерні онука. Маленький , тендітний , жвавий чоловічок ковалем пропрацював 70років. За сумлінну працю Тимофія Ісайовича  нагороджено медаллю. « Він міг із простого заліза виготовити цікаві фігурки, - згадує його онук Ігор Іванович, який також захоплюється цією справою. – Дідусь був учасником війни. Увесь свій вік присвятив ковальській роботі. Його поважали люди в цілій окрузі. Приїздили із Козирян , Слободи замовити і виготовити ту чи іншу деталь. Любов до цієї професії привив і мені. Після його смерті все ковальське знаряддя перейшло до мене. Бувало, візьму молот , постукаю ним , і відчуваю голос його, голос дідуся, який промовляє: « Добре , Ігорчику, правильно ти робиш!»

Пишається своїм батьком один із синів Тимофія Ісайовича. Василь Тимофійович Гермак. «Згадую, частенько бігав хлопчиком на батькову кузню, що була предметом гордості нашого колгоспу « Україна». Добігаючи, я чув тяжке гупання молота, дзвінкоголосий спів молотка. Тільки ступивши на поріг, я відразу же помічав синій вогник над розпеченим горном і м’язисті батькові руки. Дуже мені подобалося, коли з- під молотка скачуть у різні боки іскри. Здавалося, що батько, ніби чаклун. Він підморгує мені, але праці не зупиняє. Я сідав у куток кузні, затамувавши подих, і дивлюсь на батька. Назавжди запам’яталося як мене маленького ставили  в цебер з водою, а потім розжарене залізо закаляли, при цьому вода в цебрі нагрівалася і я купався в ньому годинами. На сьогоднішній день у мене вдома є своя власна міні – кузня. Хто до мене приходить за допомогою, нікому не відмовляю. Скоро весна.  В мене вже є робота . Роблю культиватор, треба починити плуги, є закази на чотири сапки. Спасибі, батьку, що навчав мене цьому ремеслу, я постійно з людьми, комусь потрібен - це дуже приємно».

  « Зроби до печі кочергу, ковалю… Звари обух!.. Підправ - но мені лемеші….»- часто зверталися люди до Васильчука Анатолія Петровича - людини з великої літери, зятя Тимофія Ісайовича. Народився Анатолій Петрович 25 листопада 1942 року у бідній селянській сімї. Не боячись важкої праці, він спробував сили у кузні. Спочатку було важко, але потім це заняття йому дуже сподобалось. « Приємно робити лемеші для орача, кочерги для хазяйки, - згадує коваль Анатолій Петрович. – Адже, це дуже благородно робити людям стільки різних див». Тоді кузня для Анатолія стала дзвоном – дзвоном душі. Якось в кузні, де він працював, сталося щось жахливе. Анатолій обпік руки. Всім здалося , що хлопець більше сюди не повернеться , але це йому не завадило. Довгі місяці Анатолій лікувався і нарешті він знову біля своєї улюбленої праці. Цю справу він не покидав аж до 65 років.
 «Роблю ковані вироби, тому що людей люблю,творю на радість, на щастя, щоб жили вони як квіти по всій землі…»- говорить Володимир Андрійович Мельник. Народився 18 січня 1937 року у селі Лівинці Кельменецького району в сім ї обдарованих людей. Батько його Андрій був знаним ковалем , майстрував знаряддя праці, дворові огорожі. Мати Ольга - майстриня вишивання. « Ще з малечку батько Андрій брав малого Володю до кузні, - згадує мати Ольга. - Навчав його як зробити ланцюг, підкову . Дуже це подобалося синові. І разом з батьком вони працювали  у кузні зранку до вечора майже 40 років». « Пригадую , як ми з батьком вперше оковували колесо для візка, -  згадує Володимир Андрійович. – Ця робота вимагала високої майстерності, бо залізний обруч треба було натягувати на дерев’яний обід у розжареному стані, та й негайно охолоджувати , щоб колесо не загорілося. Коли це зробив, батько дав п’ять карбованців. Скільки було радості!» 
Серед тих, кому Рябчик Артемій передав своє ремесло, був Кібзій Василь Якович. Народився в селі Лівинці 29 травня 1920 року. У 18 років пішов вчитися ковальській майстерності до Артемія. Після навчання працював у колгоспі. Трудовий стаж коваля – 60 років. Односельчани з гордістю згадують роботи Василя Яковича , людини – коваля з великої букви, приємного чоловіка. Видавши заміж свою доньку Марійку за сільського хлопця Миколу, зразу ж звернув увагу на спритність цієї молодої людини. Широкі плечі, мускулястий – ну чому б не коваль? Микола , працюючи на різних роботах, забігав до тестя у кузню. То вогонь розведе, то молотом вдарить, то залізо розпече… Сподобалося. І у 35 років став поряд з батьком, як справжній коваль. Так і працював з батьком до виходу на пенсію. А далі робота коваля вдома. Знав зробити все: і коня підкувати, і колесо до воза, і сапку для сусіда. Ну справжній господар своєї справи.
З приємною повагою та великою шаною згадують односельці імена ще однієї родини- братів  Рябого Івана Мойсейовича та Рябого Василя Мойсейовича  Рябий Іван Мойсейович народився 14 жовтня 1914 року. Виріс у простій селянській сім ї. Після закінчення 7 класів Румунської школи навчався ковальському ремеслу і згодом відкрив вдома власну кузню. Кував сапи,підкови,брички,підводи. Був учасником війни. У 1945 році повернувся додому старшиною. Під час голоду змушений йти заробляти на хліб, щоб вижити. Разом із братом та сестрою поїхав у місто Стрій. Там у господарів працював ковалем майже два роки. Повернувшись додому, вступив до колгоспу. Все своє ковальське обладнання передає до колгоспної кузні, де працює ковалем. За роки праці був нагороджений медалями «За добросовісну працю»(1970р.) та «Ветеран праці»(1976р.)
Рябий Василь Мойсейович,односельчанин,мужній та відповідальний коваль нашого села. Про нього ми дізналися з його уст, бо живе він і нині. Народився Василь 14 січня 1924 року. До війни разом з братом Іваном мали свою кузню вдома. До них приходили люди з села ,замовляли,  що кому треба. Старалися з братом зробити ту чи іншу річ так, щоб не було соромно. В 1942 році пішов на фронт. Після війни –голод 1946-1947 років. Василь разом зі своїм братом Іваном відправилися в колишній Станіслав ( нині Івано-Франківськ) і там працювали у господаря ковалями. Під кінець 1948 року на початку 1949 року організувався колгосп. Вступивши до колгоспу, працював у кузні до 1986 року. Ця кузня обслуговувала будівельну бригаду.  На той час, до 1980 року велися великі будівництва тваринницьких приміщень, складів, зерносховищ,будувалися великі будинки для великої рогатої худоби (корівники),коней(конеферми).Потрібні були підкови,завіси, клямпи, ручки. Десь у 1986 році як гарного коваля перевили на роботу в кузню для обслуговування тракторної бригади. На той час на тракторному току було багато тракторів, комбайнів та різних сільськогосподарських машин. Завершувалося будівництво ангарів, майстерень, гаражів для тракторів. У 2000 році , будучи вже пенсійного віку, у віці 76 років Василь Мойсейович залишив роботу.
 Не можна обминути  увагою одного з найстарших ковалів  села. Це Паращука Леонтія Дмитровича. Народився у 1909 році в сімї хлібороба. З дитинства навчався працювати ковальській справі та праці у полі. Після звільнення нашої території від румунських загарбників, його і ще кількох жителів села, спеціалістів-ковалів, було демобілізовано на будівництво військового аеродрому в с. Рипужинці Чернівецької області. Хвала ковальським рукам Паращука Леонтія. Він посадив 1 гектар саду, 0,5 гектару винограду, викопав ставок для розведення риби.

Криниці.

Кажуть, хто викопав криницю, той залишив по собі добрий слід. Такі люди були і в нашому селі. Це Паращук Олександр Іванович та Паращук Василь Дмитрович. Минають літа за літами, відходять люди у небуття, а криниці, як діти, залишаються жити. Банарева, Василькова, Сандьова, Квасньовського, Йосипова, Паращукова, Дем'янова ... Криниці пам'яті людської.

Василь Дмитрович Паращук уже покійний, але за своє життя викопав понад 500 криниць. У 1987 році зробив інструмент і викопав першу криницю на тракторній бригаді. Це була найглибша криниця - 21 метр. У 1989 році він викопав у нашому селі 41 криницю, у 1990 році - 53 криниці, у 1991 році -46 криниць, у 1992 році - 33 криниці, у 1993 році - 27 криниць, у 1994 році -19 криниць. Всього в нашому селі він викопав 257 криниць. Копав Василь Дмитрович криниці і у сусідніх селах: Зелена, Михайлівка, Козиряни, Путрино, в селах Хотинського району: Шилівцях, Каплівці, Крутеньках.
Нині копає криниці і його син Паращук Олександр Васильович. 
У нашому селі Олександр Васильович викопав всього 89 криниць. У 1998 році викопав 22 криниці, у 1999 році - 7 криниць, у 2000 році - 8 криниць, у 2001 році - 7 криниць, у 2002 році -10 криниць, у 2003 році - 22 криниці, у 2004 році - 6 криниць, у 2005 році - 7 криниць.
Про криниці складено багато легенд. У нашому селі є 428 криниць. Усі ці криниці розміщенні на карті природних джерел с. Лівинців. Про деякі з них складено легенди.
Єремійова криниця. Назва походить від того, що після панщини кожному селянину наділяли ще по частинці землі. Житель села Єремій вперше на цьому полі викопав криницю. 

Ось яка існує легенда про Циганську криницю. Одного дня у наше село приїхав циганський табір. Цигани були веселими і безтурботними. А коли почався голод, в них не було ні води, ні їди. Але вони знайшли вихід: всі гуртом викопали криницю. Люди на тому кутку села не мали де брати води і змушені були йти до циган. Цигани дозволяли людям брати води з їхньої криниці. Невдовзі циганський табір зібрався і поїхав. З тих пір люди називають цю криницю Циганською.
Легенда про Нори.
Нори розташовані від центру села на відстані 300 метрів. В селі побутує легенда про те, що тут існувало поселення. У легенді говориться, що на місцевості Нори існувало населення, назви якої ніхто не пам'ятає. 

Старожил села, Шевчук Андрій Олексійович, повідомив, що поселення нібито було зруйноване землетрусом. Доказом існування там поселення може бути той факт, що на цій місцевості раніше знаходили багато різних побутових речей, що свідчить про існування тут давнього поселення.

Тут на поверхню виходить джерельна вода. Джерело діє постійно. Ця вода має лікувальні особливості. Люди, в яких болять очі, ще до схід сонця приходять до цього джерела і вмиваються.
В 1968 році це джерело впорядкував Ткач Андрій Георгійович. Крім криниць у нашому селі багато викопано чишмів. Чишмою в наших краях називають криницю-джерело, як правило, десь під горбом, звідкіль самотічки збігає вода. Деінде прилаштовують жолоб, до якого господарі ведуть худобу напувати. Таких чишм у нас є п'ять, а заслуга в цьому Володимира Трохимовича Мельника, який мав звання «Заслужений працівник сільського господарства».

За його ініціативою у 1964 році під тихими вербами при ярові, в Арманці ( так називалося давнє поселення людей ) була зроблена чишма, на якій написані такі слова: «Іноді води краплина бува дорожча за хлібину. Хоч кожна з них - святиня ». Проїжджаючи Лівинецьким полем, в урочищі Рухотина від Зеленецького поля, можна побачити ще одну чишму з написом:
«Любіть природу - землю і воду, які любить і береже агроном ». Ці слова також належать заслуженому агроному України В.Т. Мельнику.
А в 1978 році було відремонтовано дві чишми з написами, які запропонував Володимир Трохимович: «Людино, постій і подумай, що ти зробила для їх майбуття. Якщо за тобою прийнялося дерево, прибула вода у криниці, - значить ти добра людина». 
При виїзді з Лівинців праворуч, як їхати на Кельменці, красується ще одна чшма з написом: «Ты запомни сынок золотые слова: « Хлеб - всему голова» ». Ці слова також належать Володимиру Трохимовичу. 


 

 

 

 


Коментарі:

Ваш коментар може бути першим :)

Додати коментар


« повернутися

Коментування статті/новини

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь